Поезія, взагалі-то, коментарів не потребує. Поетичні переклади - теж. Навіть із китайської. Але коли йдеться про містифікацію тексту, можливо, дещо потрібно прояснити... Автор, Володимир Дячун, дозволяє собі нечувану розкіш — перебути якийсь час (можливо — еру!) отаким собі китайцем із «яшмовим смутком» у серці десь у галицькому закутку, ба, в галицькому котлі перемішаної крови, аби вжитись у нього аж так, що ти, читачу, інколи, десь у глибинах душі, завагаєшся : а чи ж місти...
ПОСТТЛІН, АБО… : стрибнути у небо якоїсь смиренної миті нестерпно короткого блиску дня. Словесні згустки (антифони, «фольки», фони-анти), бува, супроводжують, кристалізуючись, усе життя віршника – іноді вони спалахують, загусаючи, упродовж дня-ночі; те й інше – присутні у цій книзі. Чи ж це, видається, н е з м и р е н н я з тим, що невблаганно насувається в околи усього живого, – з тлінністю? Або, навпаки, – з м и р е н н я? Отака «мить смиренна»?! Знову ж таки – те, й – інше...